День міста в окупованому Луганську. Погляд нейбайдужого патріота (фотоекскурс)

Луганськ святкує своє народження. І хоча я знаю, що насправді Луганську, як місцю, де спершу оселилися козаки, більше ніж 221 рік, але вітаю його зі святом. Адже кожне місто має свою історію і в кожного з них є день народження.

В це свято я вирушила на невеличку екскурсію рідними містом. Хотілося з’їздити до тих місць, де я не була вже три роки. І почати мандрівку саме з залізничного вокзалу. Бо він колись зустрічав гостей міста і за правом називався місцевими вратами до міста.

Це було дуже давно, два роки тому. Останній поїзд на «велику землю» пішов звідси в листопаді 2014-го. Десь рік вокзал стояв порожнім і лише нещодавно окупаційна Луганська влада запустила декілька потягів по окупованому краю та до сусідньої такої ж окупованої Донеччини.

Ані до Росії, ані до України потяги не ходять.

В приміщенні вокзалу майже немає людей. Майже — це десь 5-10 людей, враховуючи прибиральниць. Порожній зал очікування, порожній зал з касами.

Мені стало не по собі. Як в фільмах жахів. На путях стоять потяги, товарні та пасажирські вагони. Зайняті майже усі колії. Один з потягів був наповнений вугіллям. Куди його повезуть та кому, я не відаю, але цей факт свідчить, що шахти в регіоні якось працюють, а вугілля кудись вивозиться.

Переходимо мост та спускаємося на вулицю Кірова. На розі її будівля колишнього хлібокомбінату. Будівля розбита війною. Попадання на дах, у вікна. Немає жодного вцілілого скла. Навпроти будівля пивзаводу. Теж жодного скла у вікнах. Але мені здається, що він не дуже постраждав від війни. Так чи інакше, життя покинуло ці об’єкти харчової промисловості.

Сад 1 травня, найстаріший парк міста. В ньому сьогодні велика активність — працюють усі кафе, атракціони, зоокуточок.

Великий наплив містян з дітьми. Навіть дивуєшся, звідки в них стільки грошей на ці недешевіі розваги. Але вони є. Працює навіть колесо огляду і на нього є черга бажаючих.

А ще сьогодні в цьому парку відбулася виставка собак. Песики усіх порід змагалися за звання найкращого.

Поки я гуляла парком, залізницею прогуркотів порожній товарний потяг. «Донбас порожняк не гонить», але в Донбас повертається саме порожняк.

Що ввозити сюди? Тільки вивозити: від вугілля до заводів. Росія з цим чудово справилася, знищивши небезпечного конкурента, який міг перейти на європейські правила гри та витіснити її з світових промислових ринків.

Сама коротка вулиця — Пушкінська. Тут розташоване одна з найкрасивіших будівель міста — готель «Україна» (чи «Жовтень»?)

Це справжня Європа в старій частині Луганська. Побудована полоненими німцями, вона радує глаз та є однією з візитних карток нашого міста.

Через дорогу будівля, де колись розташувалася обласна рада. Зараз це будинок вчителя.

І пам’ятка історії міста — бюст меру ще дореволюційного Луганська Миколі Холодиліну. Добре, що місцева влада пам’ятає історію та поклала квіти до цього бюсту.

010

Недалеко місце, де вже чверть сторіччя «будують» Казанський храм. За цей час в місті побудували багато релігійних об’єктів, а цей храм навіть не має фундаменту. Проте поруч стоїть хрест, який призиває зберігати пам’ять про казаків, що загинули за Вітчизну. Цікаво, чи не так? За яку Вітчизну оці казаки поклали своє життя? За царську росію? За срср? За Україну? Що для них було вітчизною? Відповідь знають тільки вони, але вже не розкажуть нам про це.

На розі 7-ї Лінії вже давно стоїть цікавий бігборд. Великий плакат з написом «Родина». Від знайомого росіянина я дізналася, що в них є політична партія з такою назвою і вона з тих, хто підтримує донбаську бійню. Ще один доказ того, що в нас присутні інтереси політичної еліти сусідньої держави. На що вони надаються, коли вже верхівка російської влади відхрещується від руйнованих ними ж Донецька та Луганська?

Далі мене чекала культурна ковальня Луганщини. Це Червона Площа, на якій розташувались одразу два навчальних заклади, які готували майбутніх діячів культури — артистів, музикантів, сценаристів, режисерів, телеоператорів та інших. Нічого тут не змінялося , все, як було до війни. Якщо заглянути в минуле, в будівлі інституту культури колись був дуже далекий від культури технічний центр — Будинок Техніки. А ще раніше на цьому місці стояв великий храм святого Миколи, який большовіцка влада зруйнувала в 30-ті роки минулого сторіччя. Бо релігія вважалася опіумом для народу і усякі релігійні забобони відволікали людей від становлення молодої держави робочих та селян — СРСР.

На відміну від дідів сучасні будівельники Молодої республіки всіляко допомагають церкви завойювати уми наших людей. Щоб церква була невідривної від держави. Адже руський мір це скоріше церковна течія аніж світська. Тільки розумні люди бачать невідповідність канонів православ’я та біблейських заповідів.

Зробивши декілька кадрів біля чергової візитної картки міста я пішла до Матусовського. В моєму архіві немає жодної фотографії цього гарного пам’ятника нашому славетному земляку. В дитинстві та юнацтві мені подобалися його пісні, а «Білі акації» назавжди полонили моє серце.

Пройшовши через двір знаменитої в Луганську китайської стіни, я вийшла до місцевої ради та пам’ятника тому, хто під час революції, що відбулася у 1917 році, провів до нашого міста червоний терор. Клім Ворошилов.

Я не буду пересказувати історію становлення радянської влади в Луганську, усі знають, що тоді відбувся кривавий перехід влади від багатих до робочих, який супроводжувався від’ємом заводів, фабрик, шахт та навіть житлових будинків у промисловиків. І Клім в цьому зіграв велику роль, за що вдячні земляки двічі перейменовували Луганськ на його честь. Навіть в часи незалежної України місцеві голови вважали за доцільне покладати квіти до цього пам’ятника. Що вже казати за минули два роки, коли герої тої революції знову стали прикладом для сучасної молоді.

Ще один пам’ятник стоїть біля стін міської ради — пам’ятник пушкареві. Адже поштовх до розвитку міста дав наказ Катерини Другої про заснування пушечного заводу в поймі річки Лугань. Цікаво, що дуло пушки в цьому ансамблі дивитися на схід, здається, що коли ставили цей пам’ятник, вже знали, звідки прийде ворог.

В сквері Молодої Гвардії багато людей. Біля фонтану стоїть імпровізована сцена, де луганські творчі колективи дали концерт. Танці, пісні. Навіть немолоді пари танцують поруч з колом глядачів. Звичайна картина для цього свята.

Біля знаку любов до міста фотографується народ. За рік він став новою візитною карткою міста.

Сквер в самому центрі, на площі Героїв ВВВ, теж багатолюдний. Через нього народ йде до театральної площі, де очікувалось велике місцеве свято з салютом. В котрий раз спіймавши в кадр пам’ятник Тарасу Шевченку я пішла разом з усіма на площу. Але в душі залишилася гіркота від зустрічі з ним. Це єдиний символ нашій України, який залишився в цьому, захопленому вакханалією руського мира, місті. Це єдине місце, куди хочеться приходити, щоб відпочити душею, згадуючи твори великого митця української поезії.

Площа біля руського драмтеатру. На вулочках, що ведуть до неї, атракціони та палатки з їжею. Людей не дуже багато. Більше дітей та молоді. Коли я побачила дітей, я одразу зрозуміла, навіщо дали рознарядку по луганських школах, щоб викладачі привели їх до центру. Дітлахів нарядили в футболки з гербом республіки та дали в руки кульки кольорів республіканського прапору. Вони стояли перед сценою та махали ціма кульками.

Мені стало не по собі. Що чекає в майбутньому на ціх дітей? Чи стануть вони повноцінними громадянами України, як це записано в їх свідоцтвах про народження, або їх чекає доля ізгоїв з невизнаної світовою спільнотою «луганської народної республіки»?

Але сьогодні свято народження Луганська, та усі болючі питання люди женуть геть. Свято є свято, а про це ми будемо міркувати завтра. Треба жити сьогодні, а завтра усе може змінітися. Пристосуваємось до реалій сьогодення, бо іншого виходу на цей час немає.

З днем народження, Луганськ! Маю надію, що ти повернешся до України, а ми повернемось додому.

Єдина моя мрія — бачити тебе сучасним, багатим та квітучим. Щоб зникли усі руїни та паркани багаторічних будівництв.

А ще я хочу, щоб у твого керма стояли люди, які душею з тобою, яким не потрібні блага, до яких ласи ті, хто дорветься до влади. Люди, які будуватимуть твоє, а не власне, майбутнє. З ними ти станеш набагато кращим, ніж є сьогодні.

Зі святом, земляки!