В 2021 році дослідники Восток SOS продовжують вивчати проблеми здійснення правосуддя в умовах збройного конфлікту, працюючи у проєкті ПРООН «Громадянське суспільство задля розвитку демократії та прав людини в Україні», що реалізується за фінансової підтримки Міністерства закордонних справ Данії. У фокусі дослідження особливості правосуддя щодо міжнародних злочинів (воєнних злочинів, злочинів проти людяності), вчинених на сході України. Судовий процес над Ігорем Плотницьким, що у 2014 році був бойовим командиром незаконного збройного формування (далі – НЗФ) батальйон «Зоря», а у 2014-2017 роках очолював самопроголошену ЛНР, на нашу думку найкраще відображає основні проблеми, з якими стикається слідство та правосуддя щодо міжнародних злочинів на сході України.

З 2016 року понині кримінальну справу щодо обвинувачення Ігоря Плотницького розглядає Подільський суд м. Києва. За матеріалами справи 758/8271/16 він обвинувачується за ч. 3 ст. 146 (незаконне позбавлення волі або викрадення людини, вчинене організованою групою або такі, що спричинили тяжкі наслідки), ч. 2 ст. 258 (теракт, вчинений повторно або за попередньою змовою групою осіб, якщо вони привели до заподіяння значної майнової шкоди чи інших тяжких наслідків), ч. 3 ст. 332 (організація незаконного переправлення осіб через державний кордон України, керівництво такими діями або сприяння їх вчиненню порадами, вказівками тощо, вчинені організованою групою) Кримінального кодексу України (далі – ККУ). Усі три статті звинувачення стосуються обставин захоплення в полон, незаконного утримування на базі НЗФ «Зоря» та передачі російській стороні Надії Савченко.

Досудове розслідування цього кримінального провадження тривало з 3 липня 2015 року (номер провадження в ЄРДР – 22015101110000142) по 24 березня 2016 року (дата надходження обвинувального акту до Печерського районного суду м. Києва). Ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 21 червня 2016 року подання в.о. голови Печерського районного суду м. Києва було задоволено та кримінальне провадження № 22015101110000142 по обвинуваченню Ігоря Плотницького за переліченими статтями було направлено на розгляд до Подільського районного суду м. Києва.

За п’ять років розгляду цієї справи судом було вирішено низку питань організаційного характеру: оскільки прокурор для обвинуваченого вимагає покарання більше 10 років позбавлення волі, то справу розглядає колегія з трьох професійних суддів; було проведено підготовче засідання; суд розглянув та задовільнив клопотання прокурора щодо здійснення спеціального судового провадження (слухання відбуваються за відсутності обвинуваченого (in absentia), оскільки Ігор Плотницький кілька разів викликався до суду й так на нього не з’явився).

Ознайомитися з ухвалою суду щодо застосування спеціального судового розгляду у цих слуханнях можна перейшовши за посиланням: https://reyestr.court.gov.ua/Review/61098003

На тривалість судового розгляду справи вплинуло останнє – оскільки обвинувачений не присутній на слуханнях, то у відповідності до положень Кримінального процесуального кодексу України (далі КПК України), він має бути повідомлений належним чином про те, що такі слухання відбуваються. Надіслати листа йому неможливо, оскільки він зареєстрований й у 2016 році проживав на тимчасово окупованій території – у м. Луганську. В 2016 році його викликали з’явитися до суду через оголошення у газеті «Урядовий кур’єр», наразі оголошення з закликом з’явитися на судові слухання також розміщуються на сайті Офісу Генерального прокурора України (далі – ОГПУ).

Через це слухання у справі відбуваються через два – три місяці, що значно уповільнює судовий розгляд. Тим не менш, судові слухання тривали впродовж років, на них досліджувалися різні докази, слухалися свідчення свідків та потерпілої. Останнє слухання у справі (що відбулося 5 жовтня 2021 року) тривало менше 15 хвилин, на ньому прокурор зачитав обвинувальний акт й суд вирішив, в якому порядку в подальшому він буде досліджувати докази.

Колегія суддів Подільського районного суду м. Києва розглядає справу Ігоря Плотницького, 5 жовтня 2021 року

За ці п’ять років, що Подільський районний суд м. Києва розглядає справу 758/8271/16, Ігор Плотницький за інформацією у ЗМІ був зміщений з посту очільника самопроголошеної республіки й виїхав на постійне місце проживання до Російської Федерації.

Крім того, 15 березня 2021 року він був засуджений до довічного ув’язнення колегією суддів Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська (справа 426/1211/17). За вироком цього суду крім Ігоря Плотницького до довічного позбавлення волі були засуджені заступник командира НЗФ батальйону «Зоря» Андрій Патрушев та бойовий командир НЗФ батальйон «Вітязь» Олександр Гуреєв. Усі троє були визнані винними у вчиненні кримінального правопорушення, кваліфікованого за ч. 3 ст. 258 (теракт, що призвів до загибелі людини) ККУ, Андрій Патрушев крім цього був засуджений за статтями ч. 2 ст. 260 (створення не передбачених законом збройних формувань або участь у їх діяльності), ч. 2 ст. 27 (стаття визначає співучасть особи у вчиненому злочині й його відповідальність за цей злочин), ч. 2 ст. 28 (злочин визнається вчиненим за попередньою змовою групою осіб, які заздалегідь, тобто до початку злочину, домовилися про спільне його вчинення), ч. 2 ст. 437 (ведення агресивної війни або агресивних воєнних дій) ККУ.

Детальніше з вироком Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська можна познайомитися, перейшовши за посиланням: https://reyestr.court.gov.ua/Review/95638731

Слідство у кримінальному провадженні здійснювала Служба безпеки України (далі – СБУ; йдеться про кримінальні провадження, внесені в ЄРДР за номерами 42014160690000022 від 14 червня 2014 року та 1201713000000014 від 16 березня 2017 року, які ухвалою Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 13 липня 2018 року були об’єднані в одне кримінальне провадження № 42014160690000022). 18 липня 2017 року означене кримінальне провадження надійшло з Вищого спеціалізованого суду України до Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська, втім судді цього суду вже у вересні 2017 року заявили про самовідвід (причиною для відмови слухати справу саме у Бабушкінському суді була відсутність суддів, які могли увійти до складу колегії через закінчення повноважень судді, перебування судді у декретній відпустці, участь суддів у досудовому розслідуванні у якості слідчого судді тощо). Врешті-решт за рішенням Апеляційного суду Дніпропетровської області слухали справу щодо обвинувачення Ігоря Плотницького, Андрія Патрушева та Олександра Гуреєва судді Красноармійського районного суду м. Дніпропетровська.

Слухання тривали з осені 2017 року по березень 2021 року, аналіз матеріалів справи показує високу якість досудового розслідування, проведеного слідчими СБУ. У центрі уваги слідства знаходилися три епізоди – створення Ігорем Плотницьким НЗФ батальйон «Зоря» навесні 2014 року, залучення до керування батальйоном Андрія Патрушева, організація трьома обвинуваченими (Плотницьким, Патрушевим, Гуреєвим) збиття транспортного літака ІЛ-76 14 червня 2014 року, внаслідок чого загинули 4о українських військовослужбовців та 9 членів екіпажу (подія кваліфікована як теракт). Шляхом гласних та негласних розшукових дій слідством були зібрані важливі докази, серед яких є й аудіозаписи телефонних переговорів обвинувачених (ідентифікованих за допомогою фонографічної експертизи), й аналіз даних про телефонні з’єднання абонентів з різними номерами (інформація про дату та час з’єднання, абонентський номер співрозмовника, тривалість з’єднання, фізичні дані мобільного терміналу та розташування найближчої стаціонарної базової станції оператора зв’язку), завдяки яким серед іншого було встановлене точне місце розташування воєнної бази та штабу НЗФ «Зоря» (м. Луганськ, вулиця Краснодонська, 6). Крім того слідством були встановлені та опитані усі можливі свідки події, у тому числі й фотокореспондент МІА «Асошіейтед Пресс», який прибув на місце падіння літака 14 червня 2014 року ще за період перебування там учасників НЗФ. Також були зібрані та досліджені численні фото та відеоматеріали, зняті під час події. Слідство продемонструвало прекрасне володіння технологіями осінту — були виявлені й долучені до справи усі наявні матеріали, розміщені на каналі «YouTube», які стосувалися обставин теракту та керування обвинуваченими відповідними підрозділами НЗФ.

Суд визнав зібрані під час слідства докази «належними, допустимими, достовірними, і в сукупності достатніми для належної правової оцінки дій обвинувачених та визнання їх винуватості». Одночасно він зазначив, що неможливість проведення допиту обвинувачених Ігоря Плотницького, Андрія Патрушева та Олександра Гуреєва

«жодним чином не впливає на повноту судового розгляду і на переконання суду щодо доведеності «поза розумним сумнівом» винуватості обвинувачених у вчиненні інкримінованих їм злочинів, оскільки сукупність безпосередньо досліджених в судовому засіданні доказів прямо і опосередковано свідчить про вчинення ними інкримінованих кримінальних правопорушень».

Найперший висновок, який напрошується після ознайомлення з тим, як в українських реаліях відбувається досудове розслідування та судові процеси над Ігорем Плотницьким, — в країні станом на восьмий рік збройного конфлікту немає загального бачення як саме притягати очільників та бойових командирів НЗФ самопроголошених республік до відповідальності.

Причиною цього є складний (гібридний) характер збройного конфлікту на сході України:

«…Канцелярія Прокурора вирішила, що близько 30 квітня 2014 року інтенсивність бойових дій між українськими урядовими військами та антиурядовими збройними елементами на сході України досягли такого рівня, який міг би зумовити застосування норм права збройних конфліктів, й що збройні групи, що діяли на сході України, включаючи ЛНР та ДНР, були достатньо організовані, аби відповідати ознакам сторін неміжнародного збройного конфлікту. Канцелярія Прокурора також вирішила, що наявність воєнних сутичок безпосередньо між збройними силами Російської Федерації та України відповідно вказувало на те, що, найпізніше з 14 липня 2014 року на сході України паралельно неміжнародному збройному конфлікту мав місце міжнародний збройний конфлікт» (Звіт щодо дій з попереднього вивчення ситуації в 2019 році, ст. 266).

Також ймовірно на ситуацію впливає наявність в Україні двох концепцій притягнення до відповідальності учасників НЗФ за участь у збройному конфлікті на сході України та вчинення ними міжнародних злочинів.

Одна з них працює у площині світової боротьби з тероризмом із застосуванням механізму притягнення до відповідальності Російської Федерації через Міжнародний суд ООН за порушення нею Міжнародної конвенції про боротьбу з фінансуванням тероризму. Друга пов’язана з роботою Міжнародного кримінального суду й світовою практикою притягнення до відповідальності воєнних злочинців, якими зазвичай виступають очільники країн, головнокомандуючі та вищий (керівний) склад армій або НЗФ.

У рамках концепції світової боротьби з тероризмом з квітня 2014 року по квітень 2018 року на сході України тривала Антитерористична операція, будь-які дії НЗФ національними органами слідства кваліфікувалися як терористичний акт або терористична діяльність. 27 січня 2015 року Верховна Рада України визнала самопроголошені республіки сходу — ДНР та ЛНР — терористичними організаціями, а Російську Федерацію – державою агресором. Для точнішої кваліфікації терористичної діяльності у 2014 році ККУ був доповнений статтями 258-1-5, що деталізували злочин теракту. Також впродовж восьми років збройного конфлікту постійно вносилися правки до закону України «Про боротьбу з тероризмом», що надали слідчим можливості широкого застосування гласних та негласних слідчих дій для виявлення та попередження терактів, для переслідування осіб, підозрюваних або винних у терористичній діяльності.

Під час закритого спілкування дослідників Восток SOS зі слідчими Головного управління СБУ в Донецькій та Луганській областях, наші респонденти відмічали, що в Україні найкраще розвинена саме практика кваліфікації та розслідування злочинів, які мали місце на сході України, як терористичної діяльності, й застосування до них саме статті 258 (теракт) ККУ.

Через це тривалий час будь-яка подія на сході України у першу чергу кваліфікувалася саме як теракт, лише в останній рік все частіше використовується ст. 438 (порушення звичаїв та правил ведення війни):

«Коли відбувається, наприклад, обстріл цивільних об’єктів чи цивільної інфраструктури, то такий злочин має попередньо кваліфікуватися для внесення в ЄРДР. Без реєстрації в ЄРДР у слідчого фактично зв’язані руки, він в такому випадку може зробити тільки огляд місця події. Якщо провадження зареєстроване, то слідчий може проводити комплекс слідчих дій, передбачених КПК України. Таким чином це поширена практика, факт обстрілу цивільних об’єктів попередньо кваліфікується як теракт, й потім група слідчих їде на місце події й збирає докази, які врешті решт дозволять злочин перекваліфікувати за статтею 438 ККУ. Проте в останній час такі злочини одразу кваліфікуються прокуратурою за двома статтями – й 258, й 438 ККУ, й передаються на розслідування до слідчих СБУ».

Тому у судовому процесі над Ігорем Плотницьким щодо збиття військового літака ІЛ-76 14 червня 2014 року злочинна діяльність останнього кваліфікується саме як терористична:

«[Ігор Плотницький] на території Луганської області організовував узгоджені дії її озброєних учасників, спрямовані на вбивство військовослужбовців Збройних Сил України, які брали участь у проведенні антитерористичної операції, та мирних громадян, з метою порушення громадської безпеки, залякування населення, провокації воєнного конфлікту, міжнародного ускладнення, та з метою впливу на прийняття рішень органами державної влади України».

Концепція притягнення воєнних злочинців до кримінальної відповідальності через юрисдикцію Міжнародного кримінального суду та застосування національної системи правосуддя для подолання безкарності за вчинення воєнних злочинів на сході України наразі тільки починає застосовуватися. Вона поки що не опрацьована на практиці так добре, як національна боротьба з тероризмом, й слідчі, судді та прокурори, що намагаються працювати у рамках цієї концепції, гостро відчувають нестачу політичної волі щодо прийняття законів, необхідних для ефективного притягнення до відповідальності воєнних злочинців (підписання президентом закону 2689 (так званий закон про «воєнних злочинців» тощо)).

Також на заваді повноцінному правосуддю щодо воєнних злочинів та злочинів проти людяності, які мали місце на сході України, стає те, що Україна визнає юрисдикцію Міжнародного кримінального суду лише ad hoc (тобто «для певного випадку») для встановлення правосуддя на сході України у період з 20 лютого 2014 року й по сьогодні, але не поспішає з ратифікацією Римського Статуту Міжнародного кримінального суду, що могло б значно посилити позицію нашої держави на міжнародному рівні.

Хоча позов України до Міжнародного суду ООН проти Російської Федерації щодо порушення нею міжнародної конвенції про боротьбу з фінансуванням тероризму базується на епізодах умисних збройних нападів на цивільне населення (збиття літака малайзійських авіаліній рейсу MH17, обстріли житлових масивів Маріуполя та Краматорська Донецької області, автобусу з цивільними під Волновахою, теракт у центрі Харкова 22 лютого 2015 року), тим не менш внутрішньонаціональна практика боротьби з тероризмом, представлена тисячами відкритих кримінальних проваджень й сотнями вироків суду, по суті є притягненням до кримінальної відповідальності учасників НЗФ, чиновників й членів уряду самопроголошених республік (визнаних терористичними організаціями) загалом за будь-які дії проти держави Україна, а не тільки за здійснення збройних нападів на урядові збройні сили та цивільне населення. Й якщо міжнародна спільнота готова підтримувати Україну у її прагненні правосуддя щодо збройних нападів на цивільне населення на сході України, то внутрішню боротьбу з тероризмом вона вважає суто внутрішньою справою нашої держави.

В той час як переслідування бойових командирів НЗФ та керманичів самопроголошених республік на засадах міжнародного кримінального права дозволяє нашій державі спиратися на широку підтримку світової спільноти, адже кожне таке порушення є викликом для миру та безпеки всього людства, бо ставить під сумнів загальнолюдські цінності. Саме тому у разі неспроможності або небажання національних органів правосуддя ефективно розслідувати такі справи та карати воєнних злочинців, вони можуть бути притягнені до кримінальної відповідальності Міжнародним кримінальним судом.

Міжнародне гуманітарне право, або «право збройних конфліктів», або «правила та звичаї війни» регулює відносини людини зі зброєю (це може бути представник або урядових, або неурядових озброєних груп, що приймають участь у збройному конфлікті) з людиною, що не має зброї й не є учасником збройного протистояння – цивільними особами, військовополоненими, представниками гуманітарних організацій тощо. Воно закликає до гуманного ставлення до цивільних та військовополонених, нагадує про недопустимість насилля, катувань, жорстокого поводження, свавільних арештів, утримання у незадовільних умовах тощо. Грубі порушення міжнародного гуманітарного права є міжнародним злочином, й караються відповідно до положень міжнародного кримінального права. Втім бойові дії між озброєними групами, в контексті збройного конфлікту на сході України – між урядовими збройними силами та НЗФ самопроголошених республік, не є порушеннями міжнародного гуманітарного права.

Таким чином, якщо дивитися на збиття транспортного літака ІЛ-76 14 червня 2014 року з позиції міжнародного кримінального права – то тут відсутній склад злочину, адже вражено суто військовий об’єкт, при цьому атакуюча сторона отримала значну воєнну перевагу (тобто відбулися дії людини зі зброєю проти людини зі зброєю, що були продиктовані логікою збройного протистояння). Якби цей епізод досліджував Міжнародний кримінальний суд, то Ігор Плотницький та його заступник Андрій Патрушев не отримали б довічного ув’язнення.

Проте якби Міжнародний кримінальний суд розглядав епізоди щодо захоплення у полон, незаконного позбавлення волі Надії Савченко та передачу її російській стороні, то Ігор Плотницький та його заступник були б визнані воєнними злочинцями, оскільки їхні дії порушували міжнародні договори, що регламентують поводження з військовополоненими. Відповідно до обвинувального акту, зачитаного прокурором на засіданні Подільського суду м. Києва 5 жовтня 2021 року, йдеться саме про застосування фізичного насильства до військовополоненої Надії Савченко та її кількаденного утримування у незадовільних умовах у підвальному приміщенні воєнної бази батальйону «Зоря» (важлива деталь – в справі Савченко адреса місця розташування НЗФ «Зоря» вказана помилково – м. Луганськ, вулиця Коцюбинського, 5, замість встановленого під час слідства у процесі ІЛ-76 – м. Луганськ, вулиця Краснодонська, 6 – прим. Каплун Н.М.). Епізод незаконної передачі Надії Савченко російським кураторам Міжнародним кримінальним судом трактувався б як свідчення щодо загального контролю Російської Федерації над самопроголошеними республіками й це був би ще один факт, що вказує на міжнародний характер збройного конфлікту на сході України.

Втім аналіз повного тексту обвинувального акту у справі Надії Савченко та кваліфікація у ньому злочинів, вчинених Ігорем Плотницьким як загальнокримінальних (за ст. 146, ст. 332) та теракту (за ст. 258) ККУ, демонструє, що цей процес також здійснюється у рамках суто внутрішньонаціонального переслідування порушників закону України, й не може бути таким, що приверне увагу міжнародної спільноти. Й якщо Ігор Плотницький у рамках цього процесу отримає ще один термін ув’язнення в Україні, це ніяк не позначиться на його визнанні воєнним злочинцем усім цивілізованим світом.

Між іншим, в України ще залишається шанс привернути увагу до злочинів бойового ватажка НЗФ «Зоря» та головнокомандуючого самопроголошеної ЛНР Ігоря Плотницького, розпочавши досудове розслідування щодо останнього саме за ст. 438 (порушення законів та звичаїв війни) ККУ.

У центрі уваги слідства мають стати не тільки епізоди застосування фізичного насильства та утримання у незадовільних умовах військовополоненої Надії Савченко, але й інші трагічні події, у тому числі й ті, що сталися 17 червня 2014 року біля смт Металіст Луганської області.

За даними відкритих джерел та записаних документаторами Восток SOS інтерв’ю з потерпілими, цього дня НЗФ «Зоря» поніс значні бойові втрати й через це бійці цього НЗФ були розлючені й жорстоко поводилися з бійцями Збройних сил України, що потрапили до них у полон. Йдеться крім Надії Савченко, щонайменше про п’ятьох бійців батальйону «Айдар», трьох бійців 128 гірсько-штурмової бригади, одного бійця 87 окремого аеромобільного батальйону.

Бійцеві 128 бригади Миколі Копчанському, який після захоплення у полон заговорив з учасниками НЗФ «Зоря» українською, хтось з останніх під ноги кинув гранату, але він якимось дивом залишився живим, отримавши декілька осколкових поранень. Після звільнення з полону він дасть інтерв’ю одному з українських видань й опише умови утримання військовополонених на базі «Зорі»:

«Нас привезли до лікарні, з мене витягли уламки, зашили розірвану губу, обробили рани. Весь цей час біля операційного столу стояв бойовик з батальйону «Зоря». Не дали навіть отямитися після наркозу – одразу відвезли до підвалу військомату. Крім нас трьох там знаходилися ще двоє в’язнів. Спочатку ми були прикуті у душі до труби, але в такому положенні навість спати доводилося сидячи. Потім господарі дому зжалилися й прикули нас до 30-кілограмової штанги та важелезній гирі. З такою вагою далеко не втечеш, але хоча б заснути можна було».

Скріншот відео, знятого російськими пропагандистами у спортзалі бази НЗФ «Зоря», військовополонені утримуються прикутими до спортивного знаряддя.

Про потрапляння у полон 17 червня 2014 року пригадує боєць батальйону «Айдар» Тарас Синяговський в інтерв’ю сайту м. Полтави:

«Привезли на базу батальйону «Заря». Били. Лікарі приїхали й хотіли забрати, але комендантська рота сказала: «Пускай лєжит там, сдихаєт». Але медики все ж випросили, гарно ставилися – врятували».

Саме він був свідком потрапляння у полон живим побратима Миколи Чепіги, тіло якого через два тижні передадуть українській стороні:

«Я бачив, як його вели після нападу. Далі втратив свідомість. Кожен день на базі (тобто до потрапляння у полон – прим. Каплун Н.М.) чув, як він із донькою розмовляє по телефону. Хвилювалися і чекали, адже весь час була інформація, що він живий».

Про катування після захоплення в полон свідчить один з респондентів, опитаних Восток SOS:

«Потрапив у полон. Був підрозділ кадирівців, але батальйон був «Зоря»… Й там само на передовій опинився поруч з побратимом… Він був важко поранений…». «Він не міг сам пересуватися… Мене посадили у стік, а його кинули позаду мене, за спиною… Сильно били його, потім почали кричати: «Давайте йому коліна прострелимо!» Дістали пістолет, почали стріляти. Не знаю, в коліна стріляли чи ні… Стріляли, він сильно стогнав. Потім, як я зрозумів, він втратив свідомість… Й вони потім на мене перекинулися… Вони сильно кричать: «Айдар! Айдар! Фашисти!» Почали мене пинати. Піднімали, били, з ніг мене валили – падав, знову підіймали… Потім один дістав плоскогубці, не плоскогубці, а мультитул… почав пальці давити мені на руках… він звісно нічого, кісток не зламав, проте біль був найсильніший».

Про катування у полоні пригадує інший респондент, опитаний документаторами Восток SOS, також боєць батальйону «Айдар»:

«Щодо присутності РФ – до мене зайшла журналістка «LifeNews», перед її заходом мене як слід «підготували» до цієї зустрічі. Просто по мені, таке відчуття, що протоптався весь батальйон «Зоря», і обличчя сказали не чіпати, тому що його зараз на камеру знімать будть. І те, що я думав, там коні віддам, це факт. А потім з’являється дівчина – «Добрый день, я «LifeNews»». А на той момент ми вже знали, що це таке «LifeNews», і все таке».

Зазначені епізоди жорстокого поводження, катувань та щонайменше одного вбивства військовополоненого, а також численні епізоди обстрілів окупованого Луганська влітку 2014 року, які за інформацією конкурента й попередника Ігоря Плотницького на посту голови самопроголошеної ЛНР Валерія Болотова здійснювали бійці НЗФ «Зоря» за наказами останнього, мають бути розслідувані й належним чином розглянуті у суді.

Втім слідчі СБУ під час розслідування справи щодо збиття ІЛ-76 14 червня 2014 року показали, що вони спроможні якісно та ефективно розслідувати складні справи, залучаючи широкий спектр методів отримання інформації, включаючи утому числі й осінт-дослідження, надважливі, коли мова йде про злочини, вчинені на окупованій території.

Ситуацію із двома процесами над Ігорем Плотницьким в Україні коментує аналітикиня та менеджерка Global Rights Compliance Анна Микитенко:

«Дійсно, аналіз судових рішень українських судів, проведений Global Rights Compliance у 2016 і 2021 роках, свідчить, що кількість вироків за «терористичними» статтями невпинно зростає, у той час як вироків за порушення законів та звичаїв війни всього два. Разом із тим, хоча Женевські конвенції вимагають від держав-учасників, у тому числі України, розслідувати порушення МГП і притягати до відповідальності винних у вчиненні воєнних злочинів, відповідна процедура не має чітких рамок, тобто притягнення до відповідальності за загальнокримінальними статтями може бути прийнятним. Проблема полягає у тому, що в Україні такі вироки не відображають усіх обставин і складності збройного конфлікту, а подеколи навіть зміщують фокус уваги зі збройного конфлікту на терористичну діяльність, яка може бути частиною конфлікту, але не дає змоги осягнути всю його повноту. Отже, перевагу слід надати кримінальному переслідуванню за тими статтями, які стосуються саме збройного конфлікту, а на даний момент це лише статті 437 (планування, підготовка, розв’язування та ведення агресивної війни) та 438 (порушення законів та звичаїв війни) ККУ».

Порівняння двох судових процесів над Ігорем Плотницьким, що відбуваються паралельно у Києві та Дніпрі (наразі триває апеляція у справі 426/1211/17), показує, що в країні досі немає не тільки загального розуміння, які механізми подолання безкарності щодо воєнних злочинів краще застосовувати, але й практично відсутня координація дій різних органів слідства та правосуддя у справі притягнення до відповідальності осіб, винних у вчиненні міжнародних злочинів. Через це слідчі НПУ та СБУ час від часу дублюють роботу одне одного, різні суди у різних областях мають слухати кілька схожих кримінальних проваджень щодо однієї особи, й оскільки все це відбувається в умовах реформування судів та органів досудового розслідування, кадрового голоду в цих установах, перевантаженості роботою слідчих та суддів, що працюють «на місцях», то не варто дивуватися якості слідства та судового розгляду цих кримінальних проваджень. Нажаль кількість випадків, коли слідство працює «на відмінно» й суд розглядає справи пов’язані зі збройним конфліктом із дотриманням усіх процедур, не є численною. Втім організація та проведення одного великого кримінального провадження та судового процесу над Ігорем Плотницьким замість ряда невеликих, на нашу думку могло б розвантажити роботу кількох судів та груп слідчих у різних частинах України й більш раціонально використовувати їхній час та зусилля. Також за таким процесом було б легше спостерігати й національним та міжнародним моніторам, й журналістам. Й звісно вже час вирішити — переслідувати ймовірних воєнних злочинців, у тому числі й Ігоря Плотницького, у якості порушників закону України самотужки, чи варто скористатися міжнародним кримінальним правом та досвідом роботи Міжнародного кримінального суду.

Каплун Наталія спеціально для Informator.media