Зламаний баланс

Новообраний український президент заявив про намір встановити мир на сході країни та реінтегрувати нині окуповані території. Рецепт успіху був озвучений ним ще під час президентської передвиборчої кампанії — “просто перестати стріляти”. Задля реалізації цього плану ще у червні відбулося розведення сил в районі Станиці Луганської та почався ремонт зруйновано автомобільного мосту між контрольними пунктами. Розведення у Станиці мало відбутися ще о 2016 році, але постійно зривалося через протести місцевих та порушення режиму припинення вогню з боку бойовиків “ЛНР”. Цього разу розведення відбулося швидко і без серйозних ексцесів — бо на те була воля російської сторони, яка тепер на усіх міжнародних майданчиках вітає зміну українського політичного керівництва та заявляє про підтримку його миротворчих ініціатив. Уряд пішов далі і проголосив намір відвести війська вздовж всієї лінії зіткнення та гарантувати автономію нині окупованих територій у складі України в обмін на можливість провести там вибори на українським законодавством, які мали б відбутися разом з місцевими виборами у решті українських регіонів. Але ці плани наштовхнулися на хвилю протестів активної частини українського суспільства. Акції протесту, які пройшли у столиці та низці регіонів, зібрали десятки тисяч людей. Більшість протестувальників вважає незрозумілий поспіх уряду у виконанні політичної частини “Мінську” здачею національних інтересів та вимагає зупинити цей процес.

 

 

Історія питання

 

Прийнято вважати, що законодавче закріплення особливого статусу ОРДЛО в обмін на вибори за українським законодавством під наглядом ОБСЄ — це і є зміст так званої “формули Штайнмаєра” — дорожньої карти з імплементації політичної частини “Мінських домовленостей”, запропонованої колишнім міністром закордонних справ, а нині президентом Німеччини Франком-Вальтером Штайнмаєром ще у 2016 році. Але це не точно — що таке “формула Штайнмаєра” українському суспільству достеменно не відомо. Принаймні з офіційних джерел. Українці змушені користуватися російськими джерелами та буцімто  інсайдами з навколовладних кіл. 

 

Мінські домовленості були чи не єдиним шансом уповільнення наступу російських сил на український Донбас в умовах, коли в України не було ресурсів чинити ефективний збройний опір. Відпочатку умови були невигідні для України, але підписання “Мінську” вочевидь було краще, ніж втрата нових територій внаслідок наступу набагато сильнішого противника. Попереднє політичне керівництво країни свідомо уповільнювало імплементацію політичної частини домовленостей намагаючись разом із тим встановити ефективний контроль лінії фронту, яка до речі у більшості місць не відповідала “Мінську” — російські проксі вже після підписання домовленостей певний час ще продовжували свій наступ. 

 

Ефективного військового контролю було досягнуто, лінію фронту було зафіксовано. Низку селищ та районів міст було виведено з так званої “сірої зони” — ніким не контрольованої території між позиціями сторін. Що значно покращило гуманітарну ситуацію для тисяч людей, які до цього були позбавлені доступу до базових ресурсів.  Разом із проактивною зовнішньою політикою, яка сприяла міжнародній ізоляції РФ та посиленню антиросійських санкцій, комплекс мір впроваджуваний попередньою владою призвів до послаблення Росії, і, як наслідок, поступового згортання військового протистояння. За даними ОБСЄ та ООН, інтенсивність бойових дій у останні 2 роки неухильно зменшувалася, і цього року кількість цивільних жертв конфлікту досягла мінімуму з початку війни. Здавалося, що у Російської Федерації вже не стає ресурсів підтримувати військову агресію на сході України. Але саме у цей час українська влада з незрозумілих для великої частини суспільства причин несподівано вирішує відмовитися від досягнень останніх років, порушити крихкий безпековий баланс на лінії розмежування та почати рух на виконання забаганок Кремля, вимагати реалізації яких у Путіна, здавалося б, вже майже немає ресурсів. Наражаючи при цьому на смертельну небезпеку сотні проукраїнських активістів у містах та селах, які опиняться поза контролем україснької армії та поліції. Прирікаючи десятки тисяч українських громадян на життя у “сірій зоні” — фактично, поза українською юрисдикцією, з суттєво обмеженим доступом до адміністративних послуг, медицини, освіти й, навіть, продовольства та питної води.

 

А продемонстрована у вересні схильність спостерігачів ОБСЄ ігнорувати обстріли з боку бойовиків в районах Золотого та Петрівського заради прискорення розведення сил, може вказувати на бажання Заходу зняти “українське питання” з порядку денного за будь-яку ціну.

 

Хто і чому протестує

 

Мешканці Станиці Луганської, Золотого та Маріуполя протестують тому, що бояться після відходу української армії залишитися сам на сам з бойовиками. І не безпідставно — виходячи з пояснень очільників МВС, мешканці “демілітаризованих” населених пунктів не будуть захищені не тільки від цілеспрямованих розправ з боку бойовиків, а й навіть від побутового насильства — на демілітаризованих територіях не можуть знаходитися озброєні працівники поліції. А неозброєні будуть малоефектині навіть у випадках серйозних кримінальних правопорушень у перенасиченому зброєю регіоні. Не кажучи вже про опір диверсійно-розвідувальним групам противника. Жителі Золотого і Катеринівки казали нам, що, спостерігаючі останній рік за поступовим просуванням бойовиків у бік українських позицій “сірою зоною” вони не вірять у те, що російська сторона виконає свою частину домовленостей. Багато хто згадує і історію нехтування Кремлем попередніми угодами — від “Будапештського меморандуму” й “Договору про дружбу” до “зелених коридорів” у Іловайську й Дебальцево та зриву десятків домовленостей про перемир’я.  

 

Військові та ветерани війни на сході України обурені можливою втратою позицій, що забезпечували їм тактичні переваги. І за які було заплачено кров’ю сотен їх побратимів. Втрата яких може обернутися новими жертвами у разі, якщо Кремль у якийсь момент вирішить, що дотримуватись мирного плану стало для нього не вигідно. Військових ображає і замовчування фактів порушення перемир’я з боку бойовиків — схоже, командуванню ООС було дано завдання ігнорувати деякі з обстрілів щоб не зривати строків розведення. Такі неправдиві повідомлення про тишу з боку армійського керівництва лунали особливо цинічно на фоні інформації про нові жертви серед військовослужбовців.

 

Активісти низки громадських організацій, що допомагають цивільним, які постраждали у конфлікті, впевнені, що вивід у “сіру зону” понад сотні сіл значно погіршить гуманітарну ситуацію для декількох десятків тисяч людей. Вони зауважують помітну зміну настроїв мешканців Донбасу — попри провальні державні інформаційну та гуманітарну політику, завдяки зусиллям низки некомерційних організацій та волонтерських ініціатив кількість проукраїнськи налаштованих східняків у останні роки зросла. Тверду проукраїнську позицію зайняли навіть ті місцеві активісти, які у 2014 році брали участь у подіях «руської весни». І саме їх, на думку гуманітарників, український уряд зраджує зараз найбільш цинічно.

 

Правозахисники вчергове застерігають від поспіху у проведенні на окупованих територіях виборів. Кажуть, що на тлі випаленого жорстокими репресіями політичного поля та повної відсутності вільних медіа, провести вибори, які відповідали б демократичним стандартам буде можливим не раніше ніж через рік. Намагання штучно прискорити цей процес вказуватимуть на спроби легалізувати російську гибридну присутність на сході України.

 

Але головна думка більшості учасників акцій протесту — президент та уряд нездатні захистити або навіть свідомо здають позиції України, приймаючі невигідні для нас умови миру. Ці люди виходять на вулиці не тому, що хочуть війни. А тому, що не хочуть стратегічної поразки своєї країни у протистоянні з путінською Росією. Не тому, що вони хочуть нових смертей. А тому, що впевнені, що посилення Росії після зняття санкцій невдовзі принесе ще більше крові та сліз. 

 

Можливо, протестувальники помиляються. Можливо, уряд таким чином діє у наших якнайкращих інтересах,і заманює агресора ще глибше у пастку. Але для того, щоб зрозуміти, що насправді відбувається у суспільства просто немає інформації. Уряд не комунікує це питання. А президент, як і під час своєї передвиборчої кампанії, замість аргументів апелює до емоцій і пропонує повірити йому на слово. Запевняючи, що все буде добре. Але що саме і в який спосіб «буде добре» кожному з нас пропонується додумати самим.

 

Чи чути Донбас?

 

Масштаб протестів став для влади несподіванкою. Як і те, що на протест піднялися і мешканці міст та сіл на лінії розмежування. Після того, як перший шок пройшов вертикаль запрацювала на те, щоб створити видимість повної підтримки східняками ідеї відводу українських військ від лінії фронту. На тамтешніх “антиштайнмаєрських” активістів здійснюється тиск. 

 

Першою реакцією активних місцевих мешканців у Золотому-4 на інформацію про підготовку до розведення сил був протест — півтора десятки людей вийшли на стихійний мітинг, вимагаючи скасування цього рішення. Медійний резонанс цієї події змусив владу відповісти дзеркально — вже через день адміністрація Золотого зібрала свій мітинг — його учасники агресивно вимагали відведення української армії, голоси противників розведення тонули у гучних образах та погрозах. Голова обласної адміністрації та міністр оборони, які теж приїхали у Золоте для створення картинки обговорення вже прийнятого рішення з місцевим населенням, тоді навіть влаштували екскурсію двох найбільш активних “антиштайнмаєрських” активісток у Станицю Луганську. Їх відвезли туди вертолітом і як приклад успішного розведення показали відремонтований пішохідний міст. Активісток побачене не переконало. Зрозумівши, що переконувати у перевагах розведення проукраїнських активістів дорого та неефективно, обласна влада вирішила, що буде простіше зробити медійну “картинку”, залучивши до процесу проросійський місцевий актив. Адміністрацію Золотого змусили заявити про нібито проведене соціологічне дослідження, яке показало, що більшість містян виступають за демілітаризацію. Проте під час зустрічі з нами тимчасова голова адміністрації не змогла відповісти на прості запитання про методологію цього опитування, підтверджуючі наше припущення про те, що його насправді не було. А десяток мешканців Золотого-4 та Катеринівки, на причетність яких до подій “руської весни” вказують самі місцеві, взяли участь у наступних автобусних екскурсіях до Станиці Луганській та зустрічі з “губернатором”, під час якої від імені золотовців завірили його у підтримці обраного урядом курсу. Саме вони були головними спікерами від громади і на зустрічі з президентом.

 

Наш досвід спілкування з місцевими мешканцями у Золотому та Катеринівці доводить, що щонайменше третина їх боїться опинитися у “сірій зоні”, тяготи життя у якій вони вже відчули на собі у минулі роки. Їх лякає перспектива знову опинитися на “нічійній” землі, де немає жодних гарантій безпеки, де не працюють закони і хазяйнують диверсійні групи. Найбільше цього бояться ті місцеві, хто у попередні роки відкрито заявив про свою прихильність Україні і вже отримує погрози від бойовиків та їхніх симпатиків серед односельчан. Схожі побоювання озвучували нам і мешканці вже демілітаризованих вулиць Станиці Луганської. Але місцевими адміністраціями робиться все, щоб їхні голоси не були почуті.

 

Станицю Луганську уряд часто згадує, як приклад успішного розведення сил, акцентуючи на відсутності після розведення серйозних збройних сутичок, від яких могли постраждати місцеві мешканці. Але забуваючи сказати, що безпекова ситуація у Станиці нормализувалася задовго до початку розведення — вже два роки тут не було зафіксовано жодного обстрілу житлових масивів а остання жертва бойових дій з числа місцевих була зареєстрована у 2016 році. Тепер українські позиції поблизу залізничного мосту через Сіверський Донець стоять закинутими і ніщо не заважає комбатантам з окупованого берега повільно інфільтровуватися у напівпорожнє селище під виглядом цивільних мешканців. Завадити їм нема кому — армійці та поліцейські сумлінно виконують накази і не відвідують демілітаризованих вулиць, що підтвердили нам їхні мешканці. 

 

Отже, уряд обрав ризикнути. Розуміючи, що має справу з опонентом, який протягом останніх 6 років демонстрував зневагу як до більшості двосторонніх домовленостей, так і до всієї системи міжнародного права. При цьому президент та уряд ризикують не чимось абстрактним — на кону долі декількох десятків тисяч українських громадян, які вже незабаром можуть стати заручниками цинічної політичної гри. І, скоріше за все, розуміючи, що поступки Росії, які призведуть до зняття з країни-агресора економічних санкцій, у середньостроковій перспективі обов’язково призведуть до нової конфронтації. Велика частина суспільства вважає цей ризик невиправданим, але президент, здається, схильний спиратися на ті 54% свого електорату, які, згідно останніх соціологічних досліджень, прагнуть відновлення дружніх взаємин з країною-агресором.

 

Масові протести у Києві та в регіонах змусили владу відтермінувати розведення сил. До моменту, коли бойовиками буде виконана головна безпекова умова — 7 днів повної тиші. Але підготовка до розведення триває. Президент, використовуючи особистий авторитет, проштовхує це рішення, не дивлячись на те, що Кремль досі не продемонстрував готовності відмовитися від своїх агресивних планів. Противники «формули» теж не гають часу і готуються до нових протестів. Заходимо на друге коло.

Погода
Погода в Киеве

влажность:

давление:

ветер: